Майже рік не отримую аліментів

Щороку тисячі закоханих одружуються. Ціну кохання вони пізнають вже вкінці вечора – коли власник ресторану виставляє подружжю рахунок. День весілля – найщасливіший в житті, це день, про який молодята колись розповідатимуть своїм нащадкам. Проте не все так складається, як ми собі гадаємо. На зміну коханню приходять монотонні будні, і очі коханого здаються вже не такими синіми, а фігура коханої – не такою вже й ідеальною.

Дякувати Богові, закон врахував це, і подбав про таку важливу, хоч і небажану, частину нашого з вами життя, як розлучення. Здається, все просто – подав заяву, суд вирішив, штамп проставив, і – здрастуй, воле! Але не все так легко. Часто, щоб вирішити питання розлучення чи подібні тому, високоповажний суд вимагає багато часу. У цьому я ще раз переконалась, коли моя ненька поїхали до району вибивати нам, малим і нечемним своїм дітям, бодай якихось грошових виплат зі страшною назвою – аліменти. В райсуді всі послуги (офіційно, звісно) є безкоштовними. Тож жодної квитанції чи чека мої ненька від адвоката на руки не отримали, лише обіцянку – “зроблю, що зможу…” У глибоку суть цієї фрази неня проникли вже в залі суду, куди заздалегідь були завбачливо запрошені поважним папірцем. Спочатку все велося непогано – адвокат Нюра виступала, цитувала котрийсь з кодексів, апелювала до моральності… Проте, коли суддя почала ставити додаткові запитання та наполягати на зменшенні розміру аліментів, Нюра не протестувала. Мабуть, послуга протесту не входить в пакет адвокатських послуг вартістю 250 грн. А що входить? Мені досі невідомо.

Але продовжимо. За законом, якщо одна зі сторін в суді не з’явилася, суд зобов’язаний надіслати їй рішення за місцем проживання. Отакою стороною виявився і мій неньо. По житті заклопотаний, він і тут не зміг знайти часу побачитися з тепер уже колишньою дружиною. Сумно.

Але найсумніше те, що рішення про аліменти винесено 28 лютого 2011 року, а ми з братом жодних цих грошей вдома ще не бачили, хоч за вікном, слава Богу, 2012-ий. Справа в тому, що для виконання рішення, його треба спочатку доставити до одержувача. Або отримати з місця проживання відповідь, що дана особа тут не мешкає. А мій татко і не мешкає, зібрав собі манатки, і шукай вітра в полі. Офіційно ніде не працює, нерухомості не має. Виконавчий суд розводить руками: знайти його не можуть, на дзвінки відповідає, нібито нікому нічого не зобов’язаний. Платити не хоче. Є в нього, правда, невеличка земельна ділянка. Єдине, що може зробити держава у такому випадку, кажуть у районному виконавчому суді – це дати заборону на продаж ділянки. А згодом, коли борг неплатника зросте, продати землю з аукціону і повернути гроші отримувачам аліментів (мені та братику). Якщо ж виручка з продажу землі буде більшою за борг, то різницю повернуть неплатникові. Тож виставляти землю на аукціон радять трохи пізніше, аби сповна гроші повернути. Проте доки дочекаєшся цього «пізніше», українські законодавці три рази Закон поміняють, і все: пиши – пропало. Ще пропонують відкрити кримінальну справу, але тоді татуня просто закриють і нам аліментів виплачувати не будуть. Теж пропало.

От і говоримо, про судову справедливість, верховенство закону, відповідальність винуватого. А де ж та відповідальність? Лиш на папері і є. Якщо не так, то покажіть, де.